Батько завжди називав Енді своїм маленьким янголом.
Тепер, коли вона єдина зі своєї групи залишилася живою,
стало зрозуміло, що насправді Енді — Янгол Смерті.

Сьогодні чорна смуга її життя мала вигляд нескінченної дороги, прикрашеної брудом і сміттям, потрощеними автівками та абсолютною безлюдністю. Час для неї зупинився разом з годинниковими стрілками в ніч, коли Джонас наклав на себе руки. Марно Енді проливала свої сльози – його тіло вже охолонуло, і ніякі благання не змусили б його повернутись до життя.
В ту ніч вона оскаженіла від болю та люті, не розуміючи, який відчай міг за кілька годин відібрати у людини надію на спасіння та бажання триматися до останнього.
Попри усе.
Вони майже дісталися Міста, а потім Джонас залишив Енді саму.
Плювати він хотів на її безпеку та життя, на слабкість після хвороби, на безліч речей, які могли і продовжують виникати на шляху. Кажуть, про мерців не можна говорити погано. Та Енді це не зупинило — тих слів, що пролунали у потойбічну адресу Джонаса, ніхто не міг почути. Ніхто не міг їй дорікнути.
Напевно, він так і не зміг пробачити їй загибель Лори та інших.

Час для неї зупинився давно.
І хоча насправді зі смерті Джонаса минуло лише кілька тижнів, Енді здавалося, що вона вже роками блукає тими вулицями в пошуках притулку, який врешті решт стане омріяною домівкою. Мабуть, зараз вона і сама була схожа на живого мерця, якому ніде немає місця. Відображення в розбитих дзеркалах належали якійсь іншій людині – колись привабливій, впевненій у собі. Був час, коли в руках Енді була зосереджена певна влада – невеличка, але Енді за неї трималась обома руками.
Тепер голод змушував її грабувати, ритися у смітті та паразитувати на залишках досягнень людства. Пам’ять любить вибірковість. Був час, коли раптова зустріч дарувала втіху і додавала впевненості у майбутньому, в якому все обов’язково зміниться на краще. Потім потрібна була обережність: деякий час придивлятись, підозрювати, обшукувати для виявлення того, чим можна було завдати шкоди бодай одному з їхньої групи.
За обережністю прийшла ненависть.
І, нарешті, байдужість.
Поява незнайомця у її полі зору не викликала у Енді жодних сильних емоцій – спочатку вона, знесилена і голодна, йшла десь позаду, ховаючись і придивляючись. Внутрішній голос шепотів, що цей чоловік міг бути (і скоріше за все – був) небезпечним, але втрачати їй було вже нічого. Напевно, так почувався Джонас, коли йому забракло терпіння дочекатись її повернення в ту ніч.
Енді дісталася до місця, в якому кав’ярні не вистачало дверей, і за кілька кроків пройшла всередину. Вона намагалась заговорити, попрохати чоловіка про допомогу, але змогла лише притулитися до стіни і сповзти вниз. Але все ще тримала маленький металевий дріт у руці, як дитина тримається за іграшковий талісман, якому вигадали якесь безглузде ім'я.
- Я не завдам тобі шкоди, - тихо промовила Енді, роздивляючись незнайомця як завгодно, але тільки не привітно. - Мені потрібно лише трохи їжі.

Енді дивилась йому в очі. Немов підсвідомість малювала незнайомця звіром, якого потрібно приручити, і першим із вигаданих прийомів на думку спала гра поглядів. Хто не витримає – відводить очі.
Його запитання не було чимось неочікуваним, та Енді все одно зморгнула і подивилась на підозрілого кольору пляму на підлозі.
Програла.
- На жаль, так, - вуста скривились у відразливій посмішці. Яке дивне це життя: місяць тому їх було семеро, як раптом – за кілька днів – Енді перетворилась на втілення самотності. - А як щодо тебе?
Зненацька пролунав гуркіт – і тіло Енді за одну мить напружилось, розум відкинув біль та втому, забув про голод та спрагу, бо інстинкт виживання не терпів жодних суперників. Піднявшись, Енді міцніше перехопила дріт і ще декілька секунд прислухалась до вуличної тиші. Знову тиша.
Та щось в ній причаїлося, і це щось переслідувало Енді крок за кроком, день за кожним прожитим днем.
« - Це твоє огидне минуле, дівчинко» - в думках пролунав голос Джонаса.
На щастя, незнайомець не мав бажання перевіряти, що спричинило раптовий гуркіт – замість цього вони звели імпровізоване укріплення, щоб бодай якась перешкода стояла на шляху між джерелом шуму та їхньою безпекою.
Зважаючи на стан Енді, це було слушною ідеєю.
- Поклади це, я не озброєний.
- Та невже? – хмикнула вона у відповідь. Бог нагородив Енді виразною мімікою, тож її погляд міг бути красномовнішим за слова. Посмішка ховалась у куточках її губ, проте очі видавали явну недовіру. – Тоді ти мабуть привид і мені ввижаєшся, бо вижити тут без зброї нереально.
Пригощення було щедрим – Енді вже давно не куштувала в’яленого м’яса і тепер з обережністю, немов дражнячи уяву та смакові рецептори, відкушувала крихітними шматочками.
Якби ж він і справді був привидом.
Тоді б це значило, що Енді нарешті померла і всі її пошуки скінчилися; нарешті вона опинилась в іншому світі, де все може стати кращим. Де світ дихає життям, а людство множить свої досягнення, де всі хвороби стають виліковними – і міста, безліч Міст, прекрасні і розвинені, прикрашені кожне у своєму неповторному стилі.
А не той світ, що зараз постає перед очима – з жалюгідними залишками людей, яким недовго залишилось до звання тварин, і до тих іржавих забутих технологій, якими вкрита земля, немов тіло мерця тими трупними плямами.
- Пиши, що хочеш. Все одно ніхто не прочитає, - відрізала Енді і скривилась. Недарма Джонас називав її стервом – хіба можна так реагувати на добро, яке проявилось у вчинках? Можна, але вона все ще стомлена, і їй тільки-но віддали половину харчів. – Я Енді. Вибач, поганий спосіб дякувати за допомогу, та я вже не пам’ятаю як воно – дякувати. Ти збираєшся тут ночувати?
Енді озирнулась і придивилась уважніше до кав’ярні. Зазвичай вони з Джонасом підбирали місця для ночівлі більш темні та неприязні, від яких віяло холодом та смородом, щоб нікому не спало на думку обшукувати подібне місце. А тут були полиці з книгами, залишки симпатичних меблів, та навіть світло пробивалось ззовні з якимось завзяттям для створення затишного куточка.
- Тут не можна залишатись, - промовила Енді, хоча незнайомець не питав її думки. – Куди ти прямуєш? Чув щось про Південне Місто?

- Ти наражаєш на небезпеку нас усіх, Лора.
- Але ж безпека то міф, Енді. Пригадуєш? Це твої слова.
- Ти жива лише тому, що я ні на мить не забуваю про це.

- Не те, щоб ти питала, але я Ерік.
Енді зупинила довгий погляд на обличчі свого нового знайомого.
Так, дійсно. Вона не питала.
Втративши всіх, з ким вона мандрувала протягом останніх місяців – чи це були роки? – Енді більше не шукала собі компаньйонів. Досить з неї імен тих, кого вона рано чи пізно втратить назавжди. Це була якась химерна іронія долі: кожен раз, коли Енді вмовляла себе залишатись людиною і допомагати комусь, це завжди перетворювалось в безліч проблем.
Деякі з них коштували життя іншим.
Хоч як втамувавши голод та спрагу, Енді відчула себе трохи краще, ніж могла уявити за пройдешні дні. Вона знайшла собі місце біля шафки і притулилась до нього спиною – і знов роздивлялась чоловіка, який поділився з нею своїми дорогоцінними запасами.
Він був високий, міцний, стрункий. Його виразні очі були першим, що помічаєш на обличчі, і лише потім з’являється думка, що він насправді доволі привабливий. Якби Енді зустріла такого чоловіка значно раніше, вона б запропонувала йому наодинці відволіктись на годину від огидного стану огидних речей.
Але привабливість вже давно знецінена в їхньому світі. Особливо, коли говорять дурниці.
- Сяє веселка? – перепитала Енді і недовірлива посмішка раптово змінилась коротким презирливим сміхом. Якби бог існував у цьому всесвіті, вона б почала підозрювати його в схильності до несправедливих покарань. А інакше нащо б він посилав Енді зустрічі з мрійниками та всезнайками?
Немов Лора повернулась з потойбічного світу і знов верзе маячню про вигаданий рай на землі, де все забарвлене яскравими кольорами і взагалі інша реальність, яка жодним чином не нагадує про знищення цивілізації.
« - Придушила б власними руками тих, хто перетворив корисне знання на примарну байку».   
От і добре, що цей Ерік одразу висловив свою обізнаність у чутках – не доведеться марнувати час на довгі балачки і навіть приблизну імовірність співпраці і можливої мандрівки разом. Більше Енді не скоїть тих помилок, на які штовхав її Джонас, вмовляючи об’єднуватись з кожною живою істотою на їхньому шляху.
Кожним, хто ще не втратив людяність.
Енді відкинула голову назад, дивлячись Еріку в очі, і посміхнулась.
- Як же мене нудить від вас, - промовила вона і зітхнула, як дуже стомлена людина, яка віками чує одне й те саме. – Від таких, як ти, «обізнаних». Велика стіна, авжеж. Ви й гадки не мали, про що базікали, але розповсюдили свою маячню усюди – і це ви винні в тому, що стільки людей помер…
Вона не встигла договорити, бо в цей момент знадвору пролунав гуркіт. І одразу ж рявкіт.
Немов щось несамовите, щось дике і безмозке, почувши крихти шуму, миттєво кинулось на джерело звуку з наміром знайти і розірвати на шматки, але наштовхнулося на перепону.
Поки що міцну, але чи надовго?
- А ось і ти, - прошепотіла Енді, піднімаючись з підлоги і стискуючи руками дріт.

Єдиною думкою, що промайнула у Енді, поки Ерік за руку тягнув її у протилежну частину кав'ярні, була: "Я помру разом з цим обізнаним покидьком - з ним та його дурнуватою хусткою з дурнуватими зірочками".
В цей момент - а насправді втеча затребувала часу, який лише здавався однією миттю - її мало обурити це. Немов це він був винен у тому, що істота все ж таки знайшла дорогу до Енді і вполювала її - так, як вже зробила це раніше з Лорою та іншими. Але Енді дивилась Еріку в очі, поки той затискав брудною долонею їй рота, і відчула дивне полегшення.
Вона знову була не сама.
І - оце вже справжня тупість, нащо ці думки? раніше помітила, що в них очі були однакового кольору. Від цієї дурниці їй не було ні гірше, ні легше, та вона згадала про це, стоячи навпроти незнайомця у тісній темній кімнатці. І не збиралась кричати чи що він там від неї чекав, бо Енді дуже, дуже не хотілося помирати насправді.
Спосіб, яким Еріку вдалося збити істоту з пантелику, був неочікуваний і раптовий, але те, що чоловік його застосував - врятувало їм життя.
Принаймні поки що.
- Не буду, - погодилась Енді пошепки, коли знову змогла відкрити рота. Долонямт вона торкнулась мазків пасти на своїй шкірі, збираючи на пальці верхній шар, і швидко провела ними з обох сторін Ерікової шиї.
- Тепер воно знає, що поруч зі мною був ти. Воно впізнає тебе. Ми або можемо розділитись зараз, або піти одним шляхом і... - вона махнула рукою в невизначеному напрямку, - потім вирішити, що далі.
Йому або буде все одно, або він захоче розпитати, що ж саме женеться за Енді і як довго. І чому вона досі жива у такому стані.
- Ходімо, треба знайти місце для ночівлі.

Вони залишили кав'ярню позаду і попрямували далі, залишаючи полиці з понівеченими книжками і подерті стіни зі слідами великих пазурів. Їхнім новим притулком на двох став напів-підвал, напів-кімната, до якої вели сходи униз від якогось потрощеного магазину. У таких колись жили ті, хто віддав останнє на відкриття комірки задля продажу улюбленої, але нікому не потрібної творчості.
Двері до житла-у-комірці знаходились за старезним потворним килимом, який дивом зберігся на своєму місці, і був вочевидь зовсім зіпсованим, аби його красти.
Усередині речей було мало, але стан, у якому їх залишили, натякав, що власник поспішав і не збирався повертатись.
Тут навіть був маленький недопалок свічки, вкритий пилом. Він стояв у крихітному уламку чашки - гордо, немов незламна вежа - і став першим, що Енді розгледіла після того, як вони обшукали все, впевнились, що ані живі, ані мертві не оселились тут, і нарешті змогли запалити світло і оглянути саму кімнатку.
- Якщо пощастить, зможемо дочекатися тут ранку, - промовила Енді і опустила погляд на матрац, що застеляв залишки каркасу ліжка.  Непогано.
Краще ніж просто охолонути на підлозі, втрачаючи тепло тіла тому, що тебе роздер оскаженілий звір.